потому что нет понятия анонимности в сети. Определяется пишущий на раз-два-три.

Эээ... Поясните ваш антирес, ви хотите принять участие?

А действительно почему вызывает грустные чувства? Похоже эти дебилы ничего не поняли.

"Каково историческое значение путча 1991 года? Почему 25-летняя годовщина неудавшегося военного переворота вызывает грустные чувства у американского историка? Стала ли ельцинская революция для россиян вечной прививкой от демократии?..."

Читать далее: http://inosmi.ru/social/20160820/237596895.html

Маргарита Мамун выиграла личное многоборье в художественной гимнастике! Пятнадцатое золото России!

Российский борец Абдулрашид Садулаев выиграл золото Олимпийских игр!!!!

Да!!!!

http://image.prntscr.com/image/8ba71ca4 … bbe30d.png

Позитивчику на ночь))
Варламов написал пост о самом гламурном молдавском адвокате Валериане Мынзате
Теперь Валерик звезда рунета))
http://varlamov.ru/1904537.html

Кто не в курсе- он зять Семена Фурдуя, правой руки Филата
И еще у него в данный момент условный срок 9 лет за махинации со страховой компанией
И еще недавно он выкладывал в инсте видео про то, как его ребёнок знает все модные бренды очков при этом ребёнок стоял между передними сидениями двухместной тачки и,  естественно, ни родители, ни ребёнок не были пристёгнуты при движении автомобиля ( по-моему ему за это потом штраф влепили все же)

Аааааааа!!!!! Одуван красава))))) такого Валеру откопал и пропиарил)))

Словом мы все больны гандболом
Мы все больны гандболом и за гандбол умрём

Ночь таки добрая))) Принесла столько побед)

Російські імена та прізвища в українськомовних ЗМІ: не робити з росіян «співвітчизників»

    Культура

| Вс, 2016-08-21 08:27
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Коли мені трапляється в медіа згадка про керівного російського агітпропівця, одного з головних розпалювачів війни проти України, якого називають Дмитром Кисельовим, я не можу це сприйняти. Не можу перетравити. Свідомість відмовляється. Та який він, до біса, Дмитро? Занадто багато честі!

Так само не сприймає свідомість згадки про «Володимира» Путіна – із тієї самої причини: занадто багато честі, щоб його називати українським ім’ям Володимир.

Можливо, наступна теза дуже скидатиметься на перехід на особистості й завелику увагу до дрібниць. Та коли, звинувачуючи в газеті «Гардіан» українську владу в інспіруванні інформаційних атак проти «Громадського телебачення», його виконавчий директор фігурує як Katya Gorchinskaya (а не Gorchinska або Gorchynska), за нинішньої ситуації це одразу викликає певну пересторогу, певну недовіру, певне упередження. Бо, зі значною ймовірністю, промовляє не так про власне ім’я, як про ментальні, світоглядні вподобання. У цьому разі, очевидно, видання.

Скажете, такими є правила? Але, по-перше, жодні правила не вимагають отого «skayа», ну хіба що бачене якось у якомусь інтернет-форумі з іншого подібного приводу: «Она же не полячка или чешка, она же наша, славянка!»

По-друге, коли, за яких умов і, головне, з якою метою виникли такі й саме такі правила? Хай і приблизні, але відповіді на це дають російські ж сайти. Отаку: «Во времена СССР имена жителей союзных республик записывались в паспортах на двух языках - русском и национальном языке республики. При этом (в случае Украины и Белоруссии) имя и отчество не транскрибировались, как это принято во всем цивилизованном мире, а заменялись соответствующими аналогами: Пётр Николаевич – Петро Миколайович, Надежда Владимировна – Надія Володимирівна. Национальность человека влияния не имела: украинец Петро в русскоязычных документах все равно фигурировал как Пётр, а русская Надежда в украиноязычных – как Надія». Та отаку: «Следует также отметить, что многие типично украинские формы православных имён, начиная с 1930-х годов, на советской Украине постепенно вытеснялись их русскими или квазирусскими аналогами, и сохранялись лишь в западных областях».

Дуже промовистий приклад надав цьогорічний конкурс «Євробачення». Лідером за кількістю голосів, отриманих від глядачів, став росіянин Сергей Лазарев. Але майже в усіх, за дуже рідкісними винятками, українськомовних ЗМІ він фігурував як Сергій. Третє місце за кількістю отриманих від глядачів голосів посів поляк Міхал Шпак, але так і не випало побачити, щоб в українськомовних ЗМІ його бодай раз назвали Михайлом.

Ідеологія, що дуже прозоро за цим проглядала, була простою: росіянин – «наш», «свій»; поляк – «не наш», «чужий».

У репортажах Українського радіо про матчі збірної Польщі на червневому чемпіонаті Європи з футболу повсякчас лунало: «Пас на Роберта Левандовські». І не мало ніякого значення, що самі поляки кажуть: «Na RobertaLewandowskiego», тобто «на Роберта Левандовскєго». Поляки – «чужі», і крапка!

Ця традиція бере свій початок іще від імперських часів. Від тих, коли українців не вважали за окремий від росіян народ, а отже, коли українські імена замінювали на російські й навпаки, це було типове співвідношення між діалектом і загальномовною нормою. Ця традиція безболісно пройшла через радянські часи, коли офіційно було проголошено мету «зближення братніх мов і народів». 

А тепер пригадаймо: насправді «імена з близькоспоріднених мов» до усталеної традиції не мають жодного стосунку. Бо так само не транскрибувати, а замінювати на аналоги, заведено імена молдован – на відміну від імен румунів. Так само найчастіше імена грузинів – згадаймо, що Міхеїл Саакашвілі й досі дуже часто фігурує в медіа як Михайло. І навіть значну кількість імен вірмен здавна заведено замінювати на аналогічні: у російській мові – російські, в українській – українські.

Нині традиція не транскрибувати антропоніми, а замінювати на аналоги з власної мови слугує одній-єдиній меті – окреслити межі «русскаго міра». Переконувати й переконувати громадян пострадянських країн, що їхні країни несправжні, не такі, як усі інші країни світу, та що насправді вони й дотепер живуть в одній країні, хай і поділеній ворогами. Саме в такій і лише в такій системі координат «Сергій» Лазарев – «свій», а Міхал Шпак – «чужий».

Однак сьогодні «русскій міръ» воює проти України. Він убиває українців, мурує між ними стіни й риє прірви. Він шматує нашу країну, знесилює її, п’є з неї кров. І зберігати колишні традиції «імен братніх народів» за таких умов є щонайменше недалекоглядним.

Хочеться навести історичні приклади з дещо іншої сфери, – але які ж показові! Спадкоємці британської королеви Єлизавети ІІ мають прізвище Маунтбеттен-Віндзор. Віндзор – це династичне прізвище британських королів. Але ще 100 років тому такого прізвища не було! Британські королі мали, як в усіх тодішніх монархів, незадокументоване прізвище Сексон-Кобург-енд-Гота, що було англійською версією німецького фон Захсен-Кобург-унд-Гота. 1917 року, у розпал Першої світової війни, коли Німеччина була ворогом, рід із патріотичних міркувань змінив прізвище на Віндзор.

Прізвище Маунтбеттен – це за батьківською лінією, але ще 100 років тому такого прізвища теж не було! Батько принца Філіппа, чоловіка Єлизавети ІІ, мав прізвище фон Глюксбург, мати – прізвище фон Баттенберг. Того ж таки 1917 року фон Баттенберги, і теж із патріотичних міркувань, англізували своє прізвище, буквально його переклавши, – вийшло Маунтбеттен. Перед укладанням шлюбу принц Філіпп узяв прізвище матері.

Королі Бельгії на початку ХХ століття також мали прізвище фон Захсен-Кобург-унд-Гота. Під час Першої світової війни, не бажаючи, щоб його асоціювали з ворогом – Німеччиною, король Альберт І узяв прізвище Де Бельжик – дещо згодом з’явився його фламандський варіант Ван Бельгіе (у бельгійців, на відміну від німців, французів та голландців, службові слова у прізвищах заведено писати з великої літери; для королівської родини зроблено єдиний виняток із загального правила, що суворо забороняє змінювати прізвища під час перекладу).

Монархія – один із найбільш традиціоналістичних, найбільш консервативних інститутів. Але монархи рішуче ламали традиції, аби тільки перекреслити будь-яку спільність із ворогом – і навіть кревну спільність!

У нас немає монархії, а є лише усталена практика, до якої всі звикли. І от уже чверть століття практика вживання власних імен привчає й привчає нас: ми – частина «русскаго міра», ми – «історичне непорозуміння».

Журнал та інтернет-видання «Український тиждень» транскрибують імена росіян, а не замінюють їх на українські аналоги. Щоправда, подеколи це видається гіпертрофованим, бо надто вже копіює російську вимову: усе ж таки, як на мою думку, писати «Явлінскій» замість «Явлінський» – це очевидний перебір.

Деякі видання вряди-годи зберігають транскрибовані російські імена, якщо в такому вигляді їх уживають автори.

Однак це далеко не система. Ми ніби чекаємо, поки хтось на офіційному рівні (і, до речі, хто саме й у який саме спосіб?) візьме й відрегламентує для нас, як уживати імена росіян в українськомовних текстах, запровадить нові правила – і отоді ми залюбки «візьмемо під козирок».

То, може, саме журналісти й мусять узяти справу у свої руки? І почати вживати російські імена так, як будь-які інші імена іноземців, а не робити з росіян «співвітчизників»? Може, саме ми й маємо встановлювати нові традиції?

—

Борис Бахтєєв, опубліковано у виданні   «Детектор медіа»

Я к вам пишу – чего же боле? Что я могу еще сказать? По сцылке полный текст открытого письма примару, так понимаю, от бывших однопартийцев. А может и нет.

Краткое содержание: мы тебе верили, а ты нас адманул. Выборы ради тебя фальсифицировали, дважды причем, в 2011 и 2015, а ты, нехороший человек, вместо того чтобы сделать из города из белого камня колыбель элиты этой страны, развалил и угробил даже то что было сделано до тебя.
Все старания ради того, чтобы спасти европейский курс.  И ваще, избирательная кампания построена была не на достижениях примарии, а на страшилках, что придет самизнаетекто и отправит всех в сибирь. А ты, человек, ради кого все жертвы, превратил примарию в средоточие коррупции и все в таком духе.

Что удивляет, так это то,что даже на последних выборах мэра многие голосовали за этого....., открыто заявляя, что только не кандидат от социалистов. Т.Е уже было время почти за 10 лет убедиться, что толку с него нет. Ваще. И вот все равно....Как будто не градоначальника выбирают, а главу государства.